Готланд (Gotland)

Навесні ми не могли виїжджати за кордон через оновлення документів, а у подорож все ж таки хотілось, тому наші погляди вперше сфокусувались на Швеції і зупинились на Готланді.


Готланд - це великий острів у Балтійському морі, дістатись туди можна літаком або поромом. Ми взяли авто на прокат і вирушили по воді. На Готланді ми поселились в милому гостьовому будиночку при дорозі в лісі, де кожного ранку снідали за дерев'яним столом надворі, слухаючи щебіт пташок. І кожного дня їздили в цікаві місця, якими переповнений Готланд, та швидко стало ясно, що всі їх ми не встигнемо відвідати.

Нашим улюбленим місцем став острів Фуріллен, а саме залишки фабрики на ньому. Після занепаду вапнякової індустрії в 1970-х цей острів був закритим військовим об'єктом, а вже у 2000-х на території фабрики облаштували готель та елітний ресторан і це місце стало туристичним.


Ми приїхали до початку туристичного сезону і застали Фуріллен без ознак життя - індустріальним, покинутим, загрозливим і мальовничим. По території можна було вільно пересуватись, ніяких охоронців чи заборонних табличок. Навіть пройти по зруйнованому бетонному пірсу до іржавого крану можна було на власний ризик, чим ми скористались не один раз.


Два дні підряд ми їздили на острів Форьо - менший сусід Готланда. Його вузькі дороги приємно звиваються крізь соснові ліси, часом вирулюючи і до узбережжя. Велика частина острова - це природні заповідники. На кам'янистих пляжах стоять знамениті рауки - вапнякові моноліти, що століттями формувались водою та вітром.


Також на узбережжі можна знайти старовинне рибальське поселення Helgumannen. Щоправда, воно здалось нам дещо штучним - більшість будиночків свіжо-відреставровані, навіть запах лаку ще не вивітрився.
Ще на Форьо збереглось багато старих вітряків, а на самому дальньому кінці острова стоїть гарний 30-метровий маяк XIX ст.


Окремої згадки заслуговують готландські церкви. По середньовічній церкві збереглось ледве не в кожному селі - тоді їх будували як ознаку заможності громади, а Готланд в XIII ст. якраз процвітав як центр торгівлі та перевалочний пункт хрестових походів. На відміну від більшості європейських храмів тих часів, місцеві церкви ніколи не були перебудовані, тому це справжній скарб історії та архітектури. Ми подивились 7 (на жаль, лише зовні) з 93.


Ну і залишилось розказати про столицю Готланда - місто Вісбю. Це найкраще збережене середньовічне місто Скандинавії, воно оточене оборонною стіною з 36 баштами, утикане руїнами церков і входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.


Не менш важливим фактом є те, що там знаходиться найбільший у Європі магазин морозива, з понад 100 різними смаками! Ми взяли шість на двох, в тому числі мою "мрію ідіота" - з попкорном. Але приз смакових симпатій завоювало трояндове морозиво.
Гуляючи по Вісбю, ми вирішили, що це найгарніше місто Швеції, і поступово стали обговорювати, в якому з його будинків ми б оселились.


В останній вечір подорожі я згадала, що так і не спробувала традиційний готландський десерт - шафрановий млинець. Він точно був у одному з придорожніх кафе, де ми якось обідали. Приїжджаємо туди, а вони кажуть "вибачте, ми зачиняємось за три хвилини". Але ми попросили запакувати з собою, і поїли млинець з чаєм на їхній же терасі, слухаючи спів коса.

Останній захід сонця на Готланді ми зустріли на березі заливу з видом на діючий вапняковий завод. Звідти я запустила дрона до вітроелектростанції на протилежний берег, йому ледве вистачило батареї на повернення, зате фотки вийшли гарні.


А наступного ранку ми вже повертались на поромі до Стокгольму. Подорож вийшла чудовою і насиченою, не хотілось її завершувати. Ми відвідали багато гарних місць, а ще більше залишилось непобаченим. Хочеться вірити, що ми ще повернемось на Готланд!



Лофотени (Lofoten)



Наша подорож до Норвегії почалася не дуже приємно - авіарейс з Осло до Бодьо скасували через страйк пілотів. Дізнались ми про це напередодні ввечері, коли збирали рюкзаки. Ми швидко зорієнтувались і взяли квитки на останній доступний рейс того ж маршруту, але іншої авіакомпанії. Це зменшувало час пересадки до ризиковано короткого, вже не кажучи про втрату чималої суми грошей. Але це був єдиний шанс здійснити довгоочікувану подорож!


Пересадка в Осло пройшла вдало, врешті-решт ми долетіли до Бодьо і були дуже щасливі з цього приводу. Залишалось шість годин погуляти містом до відправлення порому на Лофотени ;) Ми і в кафе поїли, і чай на набережній попили, і ноги відтоптали. Містечко приємне, хоч нічим особливим не виділяється.


З Бодьо ми йшли три години на поромі, з видом на гори, тим часом хмари зненацька почали розходитись. Невдовзі після заходу сонця ми прибули в Москенес, арендували авто і поїхали в готель до сусіднього села. Підключившись до інтернету, я перевірила прогноз північного сяйва - всі умови для спостереження були сприятливими. Мій чоловік одразу визирнув у вікно і сказав - он воно! Відпочинок відміняється, хапаємо фотік зі штативом і вирушаємо на полювання. Ой, що коїлось на небі! Сяйво кружляло над нашими головами, зеленувате світло лилось з-за гір, як ріка...


Після такого насиченого першого дня, який здався цілим тижнем, подорож складалась добре. Ми їздили по архіпелагу, відвідуючи багато місць, назви яких я й не пригадаю без мапи. Бачили безліч краєвидів, кожен з яких хочеться запам'ятати на все життя.

Одного ранку ми поїхали в самий кінець дороги. Там знаходиться тихе мальовниче село з простою назвою - Å (читається як "о" і означає "струмок"). На берегах заливу стоять старі рибальські будиночки на сваях, традиційно червоного кольору. Тут спеціалізуються на виготовленні в'яленої риби, є навіть музей цього ремесла.


Інше село, Сунд, на мапі було привабливо розташоване з видом на високі гори, а на набережній було позначене кафе. В реальності кафе виявилось зачиненим, на багатьох будинках облізла фарба, на набережній лише занедбані майстерні та іржаві балки, пришвартована покинута яхта, і ні душі навколо. Атмосферно, хоч і трохи не те, чого ми очікували.


Ще одне місце, яке мені запам'яталось, це болотиста долина, в калюжах якої відображались далекі гори. Я милувалась краєвидом з вікна машини, поки до мене не дійшло (вкотре за цю подорож), що це ж не автобус і можна зупинятись де завгодно. Найближчий з'їзд був за скелями, що перекривали вид, і я вирішила на них залізти. О, як приємно було йти по м'якому моху і дикому вересу, наче по пуховій ковдрі! Розмаїття форм, текстур і кольорів під ногами. А з вершини відкривався той вид, який я хотіла. Я б залишилась там на довше, якби не дощ, що весь час намагався нас наздогнати...


Одного сонячного дня ми зупинились перепочити на кам'янистій набережній, і помітили далеку гору на горизонті. Подивившись на карту, ми зрозуміли, що вона знаходиться на тому березі, звідки ми припливли поромом, тобто не менше п'ятидесяти кілометрів! Потім стало видно, що ці гори простягаються по всьому горизонту. Вмостившись на скелястому узбережжі з термосом, ми довго дивились вдалечінь, а поруч бігали якісь маленькі тхори і з цікавістю дивились на нас.

Це фото з максимальним наближенням (200mm),
неозброєним оком гори були ледь помітні

В останній день ми нарешті пішли в гори. Стежка була легка і приємна, ми без зусиль піднялись до великого водоспаду, а невдовзі і до великого озера, в яке з дальньої гори впадав ще один водоспад. Була хороша осіння погода, під ногами стелився верес і інші трави, які хотілось забрати додому, хоча б у вазон. Там на камені над озером ми випили цілий термос чаю.


Стежка йшла ще далі, але ми повернулись в Рейне, щоб попливти на маршрутному кораблику до сіл, що відрізані горами і водою від навколишньої цивілізації, туди не веде жодна дорога. Спочатку ми були єдиними пасажирами, а в тих селах підібрали туристів, що повертались з походів - одного місцевого і групу поляків. Цей круїз тривав майже годину, весь час ми провели на відкритій палубі і фотографували на всі боки.


Повернувшись на сушу, ми пішли до будинку-маяка на скелях. Дуже мальовниче усамітнене місце, де хотілось залишитись жити.


Ввечері ми вийшли дивитись північне сяйво. Спершу воно зависало в небі розмитими плямами і ми довго чекали, коли ж воно заграє. І це таки сталось, зелене світло спалахнуло і зазміїлось стрічками!


Це було чудове завершення подорожі, залишалось ще півтори години сну і довга дорога додому. Як же не хотілось покидати ці місця, відвикати від цих краєвидів... Сподіваюсь побачити їх колись ще!

Каркассон (Carcassonne)

Роздивляючись мапу авіасполучень зі Стокгольму, я звернула увагу на крапку на півдні Франції - Безьєрс... хм, а що там? Ооо, та звідти рукою подати до Каркассону! Невже моя мрія настільки доступна? Самі зручні квитки були на наступний тиждень. Такий шанс не можна упускати!

В Безьєрс ми прилетіли під вечір. Ще з ілюмінатора було помітно, як багато тут зелені, в той час як у Швеції ще не закінчилась зима. Інші речі теж здавались незвичним - дорожні знаки, бордюри, архітектура, рослини - все інакше, наче ми вже не в Європі. Ми розглядали це з вікна автобуса, доки в небі пламенів захід сонця, а вийшовши на вокзалі, одразу побігли до оглядової точки, щоб застати останні промені і перші ліхтарі. Через річку нам відкрився чарівний вид на старе місто з собором. Зробивши кілька фоток, ми вже спокійно пішли до готелю і повечеряли в кебабній по дорозі.


Наступного ранку на поїзді TGV ми приїхали до Каркассону. Він поділяється на старе і нове місто, хоча центр "нового" теж доволі старий ;) Середньовічне, укріплене місто (Сіте́) стоїть на краю невеликого плато над сучасним Каркассоном. Фортеця оточена подвійним рядом мурів довжиною близько 3 км, а над ними височіють 52 вежі.

Під дрібним дощиком ми пройшлись по новому місту і зайшли поїсти в єдине кафе, де в цей час вже працювала кухня. В меню я побачила "cassoulet" - місцеву страву, яку радив скуштувати путівник Wikitravel. Це виявилась глибока тарілка, повна квасолі, у якій затоплена домашня сосиска, а зверху лежить качина ніжка з хрумкою скоринкою. Спершу я зраділа такій великій порції, але воно все було таким жирним, що половину квасолі я не змогла доїсти. Зате ми весь день пробігали на цій касулетній тязі :)

Після відпочинку ми знову пішли гуляти, дощ якраз закінчився і сонце світило на чорну хмару, що покидала місто. А пішли ми не у Сіте́, а в поля на околицях Каркассону, звідки видно загальну картину. Він справді виглядає як у грі - окреме місто, повністю оточене фортечною стіною з баштами!


Взагалі-то, ми маємо цінувати можливість відвідати цю перлину середньовічної архітектури сьогодні, бо історія могла обернутися зовсім інакше. Справа в тому, що після примирення Іспанії та Франції в 1659 році Каркассон втратив своє стратегічне значення, а фотреця поступово прийшла в занепад. Врешті-решт, французький уряд вирішив зруйнувати укріплення, проте це рішення викликало значний спротив місцевого населення. Археолог Жан-П'єр Кро-Мерв'єй та письменник Проспер Меріме розгорнули широку кампанію за визнання Каркассонської фортеці історичною пам'яткою. Рішення уряду було скасовано, а 1853 року почалася масштабна реставрація. Керував проектом відомий архітектор Ежен Віолле-ле-Дюк, якого сучасники критикували за недотримання історичної достовірності. Коли реставрацію було завершено, фортеця перейшла з відомства міністерства оборони до міністерства культури та була визнана пам'яткою мистецтва, і зараз входить до Списку ЮНЕСКО. Тож, врешті-решт, все закінчилось добре, і найзнаменитіша пам'ятка регіону завдячує своїм життям небайдужим людям.


Наступного ранку ми нарешті пішли досліджувати лабіринт середньовічних вуличок і площ Сіте́, залитих яскравим сонцем. Знайшли площу, повністю заставлену столиками кав'ярень та ресторанів, деякі з них якраз відчинялись і пропонували сніданкові меню. Ми взяли по омлету з кавою, підзарядились і продовжили прогулянку ранковими вулицями, на яких вже починали з'являтись туристи. Зайшли до костелу з вітражними вікнами, навідались до магазинів солодощів і чаю. Бонжур, мерсі, оревуа :)

У пошуках гарних видів ми обійшли навколишні  виноградники. Хотілось закарбувати в пам'яті всі деталі прогулянки - теплий вітер, спів пташок, невідомі квіти і їх солодкий запах...

Ця весняна подорож до Каркассону стала здійсненням мрії, і я неодмінно знайду привід повернутись туди знову!


Корлатка (Korlátka)

Останній день подорожі, останній зруйнований замок перед поверненням додому. Тихою ранковою дорогою вздовж пустих зимових полів ми пройшли від залізничної станції до перших сільських хат, і одразу звернули в гущу туману. Замку не було видно, ми орієнтувались тільки по карті. З дороги зійшли на лісову стежку і продовжили шлях вгору, по опавшому листю, поміж таємничих дерев, що тягнуться безлистими гілками до просвітів блакитного неба.


З туманного лісу ми вийшли на галявину, залиту сонцем, і побачили руїни замку Корлатка, а за ним - вітряні турбіни. По стежці між кам'яними стінами, що були колись баштами і палацами, ми піднялись на самий верх замку, звідки відкривався захоплюючий вид. Туман заплутався в деревах під старими мурами, він перекотувався пухнастими хвилями і повільно відступав, поглинаючи поля і села внизу. Навколишню тишу порушував лиш шелест вітряків...


Зробивши "фото року", ми поблукали росянистим сухотрав'ям галявини, заточили по бутерброду і стали повертатись на дорогу. Озирнувшись назад, ми побачили над деревами примарний силует старовинних руїн в компанії сучасних вітряків, повз які пролітали останні клапті туману. Дивна картина, мені дуже до смаку!


Повертаючись до залізничної станції, я йшла розкорякою і кривилась від болю в натоптаних ногах при кожному кроці. Теоретично ми могли б встигти відвідати ще один замок недалеко звідти, але як я подумала, що треба було б вскарабкатись на ще одну гору, то якось розхотілось. А я ще й вагалась перед поїздкою - чи багато ми встигнемо в такі короткі дні, коли сутінки починаються о пів на четверту. Ще й думала, чи не подовжити подорож на один день, коли вдома дивилась, куди можна поїхати з Нітри. Та де там! На п'ятий день я була вже виснажена. І добре, що він був останнім. Краще приїхати в ці краї ще раз, з новими силами!


Опоніце і Гімеш (Oponice, Gýmeš)

В цей день прогноз погоди все ж таки справдився, низькі хмари лежали на верхівках гір, сирий вітер намагався пробратись під куртку. І якраз цього дня у нас був найдовший маршрут - 15 км пішки, через ліс між двома зруйнованими замками. Дорогою до першого з них туман ловив наш автобус у непроглядні білі обійми, випускав, перетікав через гори і чатував у полі, щоб знову впіймати. А пасажири обговорювали, яка небувала гмла сьогодні (люблю словацьку мову :D).

З сірого і безлюдного села Опоніце починався наш довгий шлях через ліс, без можливості сховатись і зігрітись, під'їхати транспортом або передумати і повернутись. Залишалось сподіватсь, що воно буде того варте... Перший орієнтир вже визирав на схилі гори - це руїни Опоніцкого граду.


Коли ми підійшли ближче, то побачили прямо під мурами автомобіль та двох похмурих чоловіків, що виконували якусь роботу на руїнах, все було завалене камінням і зрізаними чагарниками. Хоч це і добра справа, та в присутності чужих людей замки зі мною не щирі, ховають свою атмосферу... Але ми все одно приділили час пам'ятці, обійшли її з усіх сторін, залізли на верхівку, помилувались краєвидом, полякались щільних сірих хмар. Та й пішли далі по лісовій стежці.


Спершу дорога була приємною, ми навіть залізли на мисливський посед і попили там чаю з термоса. Та при наближенні до наступної замкової гори стежка загубилась в глибоких тракторних слідах у грязюці! Підніматись вгору в таких умовах було важко, але ми все ж таки подолали смугу перешкод і вийшли на тверді скелі. Коли попереду замаячила вершина, у мене відкрилось друге дихання - мета була вже так близько!


За кілька хвилин ми опинились перед градом Гімеш, він був пустим, тихим і таємничим. Хоч він теж у аварійному стані, та його велич вражає! Цей замок так близько підібрався до хмар, що трави на його стінах вкрились памороззю. За ясної погоди звідси мало б бути видно ледве не половину Словаччини. Зародилась маленька мрія повернутись сюди знову, щоб побачити наяву ті краєвиди, що домальовувала фантазія замість сірої гмли...


Спускаючись з замку до цивілізації, ми набрали стільки грязюки на підошви черевиків, що вона продовжувала відвалюватись і в готелі - думаю, нас там тихо ненавиділи :D

Грушов і Левіце (Hrušov, Levice)

Другий день підряд, всупереч прогнозу, світило сонце. На ранковому автобусі ми поїхали до ще одного зруйнованого замку. Він розташований на пагорбі в лісі, однаково далеко від двох сіл. Але словаки все продумали - на початку стежки, що веде до замку, є зупинка.

Холодне повітря бадьорить пригріті в автобусі тільця, і ми поспішаємо вгору крізь тихий ліс. Низьке грудневе сонце ще не дістало променями до землі і не розтопило білий наліт паморозі на опалому листі. Між дерев на горі визирнули старі мури - а ми вже знову зігрілись, доки до них дійшли. Галявина навколо замку залита сонцем, під соснами біля інформаційних табличок стоять дерев'яні лавки - ідеальна нагода перепочити за чашкою запашного чаю!

Замок Грушов сильно поруйнований, але видно сліди реставрації і частина стін досі стоїть в іржавих будівельних лісах. По дощечкам можна зайти в середину і навіть піднятись на другий поверх башти. Краєвиди навколо - пагорби і ліс, розбавлений галявинами-пасовищами, зелені сосни і безлисті дерева, простір і сонце. Краса!

На одну з цих галявин ми потім пішли по лісовій стежці, я сподівалась, що звідти буде видно замок, але проти сонця він виглядав темним силуетом, не сильно виділяючись серед дерев. Зате сама прогулянка вийшла дуже приємною.

Так ми дійшли до села Скіцов, звідки їздить автобус. Часу до вечора було ще достатньо і, звірившись з розкладами, ми вирішили заїхати до містечка Левіце, яке я залишала як опціональний варіант.
Ще не доїхавши до автостанції, ми побачили великий замок і попросили водія зупинити поближче до нього. Цивілізація оточила замок будинками і дорогами, залишивши з однієї сторони зарослий парк. Мій чоловік дивувався - такий великий замок, і я його відклала на запасний варіант "якщо буде час"! -Так він же не на горі... :)

Але й правда, замок виявився цікавішим, ніж я очікувала. Навіть серед міста він зберігає свою атмосферу середньовічних руїн. На просторому і доглянутому внутрішньому подвір'ї крім нас нікого не було. Я знімала панорами з кожного ракурсу. Небо тим часом затягнулось хмарами, різнокольоровими в світлі вечірнього сонця, і стало ще гарніше.

День склався найкращим чином, до автобуса ще залишався час, і ми закріпили приємні враження обідом в місцевому кафе і чаєм з тістечками на десерт.


Топольчанський град (Topoľčiansky hrad)

Цей замок знаходиться не в Топольчанах, як можна подумати з назви, а у селі Подградіе в 18 кілометрах звідти. Замок видно ще за півшляху - він сяє в сонячних променях на вершині гори. Я спершу не повірила, що це вже він, але карта і впізнаваємий силует башти мене переконали. Прямо під замком у автобуса кінцева зупинка, далі лише гори і ліси на кілька десятків кілометрів.

Звірившись з картою, я впевнено повела нас за межі села, повз замкову гору вниз, де лісовози намісили грязюки... кхм... ну нічого, нам не страшно! Черевики стали на кілька кілограм важчими, прямо перед підйомом на гору. Навіщо? Куди? Там же нічого нема, замок залишився позаду. Захекані й спітнілі, ми зупинились на мальовничій лісовій галявині. Озираємось - ну ось ми і прийшли :) Заради цього виду варто було сюди пертись!


За ці перші дні подорожі можна дати їй назву "подорож сусідньої гори". Нормальні люди не будуть зі мною мандрувати, бо не відвідають жодної пам'ятки :D


Після відпочинку і чаю на цій галявині, ми все ж таки пішли до замку. Він був зачинений на зиму, але зі скелі можна було помилуватись чарівним краєвидом.

Трохи історії: замок вперше згадується в 1235 році як королівський маєток, пізніше він змінив багато власників. На початку XVIII століття, під час повстання Ракоці, замок був сильно пошкоджений імперськими військами. В тому ж столітті його відновили, але після перенесення адміністративного центру регіону до Товарніків замок почав занепадати. У кінці XIX століття частину укріплень законсервували і добудували головну башту в романтичному стилі. Саме вона стала символом замку і робить його впізнаваємим і фотогенічним.


До зворотнього автобуса залишалось ще трохи часу, і ми пішли на поле з іншого боку села. Ще один вид на замок в ранніх сутінках, і нам вже пора їхати.

Девін (Devínsky hrad)

Ця подорож могла б і не відбутись, якби я не виграла у словацькому "Вікі любить пам'ятки". Мене запросили на церемонію нагородження, що мала відбутись у Нітрі, але пізніше її відмінили. А у нас вже були квитки, заброньований готель і заплановані замки (не тільки ж приз мене цікавить ;) ). Тож ми не скасували поїздку, а навпаки - скористались і тим днем, що звільнився.

Прибувши до Братислави на світанку, ми оцінили погодні умови - видимість хороша, сонце пробивається крізь хмари. Значить, можна їхати на гору Сандберг! По дорозі проминули замок Девін - один з найстаріших та найбільших замків Словаччини. Він і був метою цього ранку, і проминули ми його не випадково...

Сандберг - це палеонтологічна локація і частина природного заповідника. 16 мільйонів років тому тут було дно моря, а зараз - високі пагорби з пісковику. З вершини, де сильний вітер збиває з ніг, відкриваються запаморочливі краєвиди на річку Морава, за якою охайними квадратиками полів розчерчена Австрія - до зубатих контурів Альп на горизонті. І все утикане вітряками! А там, де Морава впадає в Дунай, здіймається скеля, увінчана руїнами замку Девін. Ось це я і хотіла побачити, більш ніж відвідати сам замок (що теж було б непогано, але взимку він зачинений).




Можна сказати, здійснилась ще одна моя маленька мрія :) Тепер хочеться знову там побувати!