Амстердам

В поїзді по дорозі в Амстердам я читала роздруківки пішохідних екскурсій, і все здавалось захоплююче цікавим! Але я не збиралась повністю їм слідувати, тільки виокремила найцікавіші пункти і приблизно накреслила в уяві наш власний маршрут, бо на все часу точно не вистачить.

Столиця Нідерландів зустріла нас похмурим небом і дрібним дощиком. Від вокзалу ми пішли в напрямку центру, і якось інтуїтивно одразу потрапили в квартал червоних ліхтарів :) А тут на площі Oudekerksplein розташована найстаріша пам'ятка Амстердама - готична церква Oude Kerk (XІV ст). Хоча площею це важко назвати, більше схоже на тісну вуличку, що огинає церкву так, що в повний зріст її можна сфотографувати хіба що з боку каналу. Та головне в цьому місці - не вигляд церкви, а той контраст, який вона створює з навколишніми будинками, адже в їхніх вітринах виставляється неабиякий товар - повії в еротичній білизні... Зверхньо зиркають на перехожих повнотілі мулатки, привітно посміхаються стрункі кралі... Таке дивне, символічне сусідство релігії і розпусти, як алегорія морального стану сучасного суспільства! А ще це дуже практично - нагрішив і тут же через дорогу покаявся ;)

Якщо підняти погляд від звабливих жриць кохання, можна здивуватись кривині старих будинків - стоячи щільно один до одного, вони умудряються все ж похилитись в різні боки. А перспектива вузьких вулиць, що розходяться звідси променями, взагалі лякає - здається, що будинки нависають над тротуаром. Так і має бути, щоб зручніше було піднімати вантажі на верхні поверхи через вікна (за допомогою балки з крюком, що закріплена під дахом).

На центральній площі під назвою Dam, звісно, натовпи людей. Всі вбачають там щось надзвичайно цікаве - Королівський палац (класична сіра глиба), церква Nieuwe Kerk (готична сіра глиба), музей воскових фігур (звичайна сіра глиба)... Яке б історичне/туристичне/знамените це все не було, а мене якось не вразило. Тож я лиш зробила кілька кадрів "для галочки" і пішла далі блукати вздовж каналів :)


Гуляючи по Амстердаму, треба пильнувати, чи йдеш по правильному тротуару :) Бо я постійно уверталась від стрімких велосипедистів, поки не зрозуміла, що йду по велосипедній доріжці. Тут всюди кидається в очі, що велосипед - найпопулярніший засіб транспорту, вони стоять скрізь, де тільки можна припаркуватись - біля кожного дерева, стовпа, огорожі... Але найкраще виглядають мости через канали, де різномасті ровери щільно обліпили поручні.
Такі побутові дрібниці і створюють атмосферу Амстердама!

0 коментарі:

Гаасбек

Замок Гаасбек схований у величезному парку на околиці однойменного села. Доріжка від входу в парк веде під кронами високих дерев, з одного боку внизу видніється водойма, і кожне відгалуження стежки виглядає привабливим для прогулянки в цьому царстві зеленої тиші, але наша мета - замок. Ось він і визирає за черговим поворотом! Вийшовши на галявину перед в'їзною брамою, я вже уявляю, які гарні види відкриваються на замковий пагорб знизу, і вже готова бігти навколо фотографувати, але пан Славомир впевнено веде нас до середини. Я зазвичай не дуже цікавлюсь музеями та інтер'єрами, надаючи перевагу фотографуванню пам'яток ззовні, особливо здалеку. Але тут я скромний гість, тож не наполягаю на своєму :)

Проходимо повз касу, де за символічну вхідну плату (1 євро для студентів) кожен отримує інформаційну роздруківку і прилад для прослуховування екскурсії (схожий на тв-пульт з кнопками, кожна з яких активує відповідну аудіо-доріжку). Чекаючи на екскурсовода, ми погуляли внутрішнім двором замку, що обсаджений трояндами і охайно підстриженими кущами, поміж яких ходять павичі. Паралельно фотографуванню я слухала аудіо-екскурсію, з якої дізналась, що...


... Вперше замок тут звели близько 1236 року, з тих часів його кілька разів руйнували і відбудовували знову, а сучасного вигляду він набув вже у 1887—1889 роках. Архітектор перебудував замок згідно романтичних уявлень того часу про середньовіччя, а не відновлюючи його історичний вигляд. Остання володарка замку, маркіза Вісконті, заповіла його державі, і її майно перетворилось на музейні експонати, які ми мали змогу оглянути, коли пройшли з гідом до замкових приміщень. Проводячи нас трьох і ще чотирьох франкомовних туристів з кімнати в кімнату, гід коротко розказував про кожну з них - спершу французькою, потім англійською, після чого ми вмикали на пультах потрібну кнопку і слухали історію цієї кімнати (всього їх було десь 27).

Тогочасна знать цікавилась екзотичними краями і народами, тому на стінах можна побачити гобелени з циганами (які відрізняються від інших лише смугастим одягом). Також є "китайський кабінет" з різьбленими дерев'яними меблями і фарфоровими вазами, а з його стелі звисає фігура крилатого монстра з очима-лампочками.
Деякі ліжка в замку виглядають маленькими, тому що не прийнято було спати в повний зріст - це асоціювалось зі смертю.
За традицією, тіло померлого та його серце ховали окремо - вважалось, що це збільшить шанси душі потрапити до раю.

Мені було дуже цікаво, і я не пожалкувала, що ми зайшли в музей. Єдиним недоліком екскурсії було те, що не можна ходити по приміщенням замку без гіда (своїм темпом ми б справились значно швидше і не так би втомились).
Перед від'їздом, залишивши своїх супутників відпочивати на кам'яній лавці, я побігла навколо замку та спустилась до ставків. Мої очікування справдились - звідти замок дійсно виглядає найгарніше!

У зеленому парку дуже затишно, тихо і майже безлюдно, де-не-де стоять дерев'яні лавки зі столиками, так і запрошуючи присісти...

Тут є все, чого прагне романтична душа: замок з баштами, парк з озерами, павичі... Для повного пафосу не вистачає тільки лебедів і рожевого пегаса ;)

0 коментарі:

Сімеїз, подорож-пленер

Сімеїз витягнувся вздовж моря і притулився боком до гори Кішка. Ігноруючи маленькі, наче іграшкові, будиночки, Кішка нахилилась до морського берега - чи то води попити, чи то кораблика вполювати. Завмерла, наче скеля, насторожила вуха і не рухається. А тим часом до Сімеїза здійснюють паломництво коти ледве не з усього півострова. Я, як їхня велика шанувальниця, не упускала нагоди погладити кожного зустрічного пухнастика (так що невдовзі мої рукавички стали зовні утеплені шерстю).
А теплі рукавички виявились не зайвими, на відміну від кептарика і сонцезахисного крему, які я оптимістично пакувала в дорогу. Та ні, було тепло! Розцвіли вишні й абрикоси! Але на фоні ніжних квітів Ай-Петринська яйла закутувала свої скелясті плечі в білосніжну хустку...
На вулицях Сімеїза було тихо і пусто, час від часу можна було зустріти прогулівающіхся совєтскіх женщін, побачити стирчащих зі скелі альпіністів на мотузочках, або відійти з дороги перед салатово-чорними смугами, що в уповільненому режимі набували форм велосипедистів. А ми, у формі інтелігенції, минаючи всіх, прямували до моря, озброївшись фарбами, полотнами, пензлями, і термосом з гарячим чаєм (зелений саусеп, мм...)

Для малювання ми облюбували собі два місця. Одне - на кам’янистій галявинці серед валунів і сосен, затишний пункт спостереження за природою. Море внизу пестить скелі, а далі переливається несподіваними кольорами до далекого горизонту. І передній план багатий на текстуру: покручений стовбур сосни, рельєфне каміння, зелена трава.

А коли море скаженіло від шторму і нам хотілось бути ближче до хвиль, тоді ми йшли на друге місце - під бомжувату стіну сезонної кав’ярні. На її зовнішньому куті є ніша незрозумілого призначення, з дерев’яною підлогою і дахом, от в ній ми і влаштувли свою художню майстерню ;) І бомжувата стіна перетворюється на VIP-лоджію перед сценою, і прямо перед нами розгортається експресивне дійство: хвилі здіймаються і атакують бетонних монстрів узбережжя, обрушуючись на них всією силою. Коли при вигляді чергового валу води я готуюсь хапати термос і тікати за огорожу, бетонні монстри відбивають атаку і хвиля з гучним хлопком вибухає стіною білої піни, не долітаючи останні кілька метрів до моїх ніг. Я в захваті, хапаю то фотоапарат (клац-клац-клац!), то пензель (квець-квець-квець!), то кружку з чаєм (сьорб-сьорб!), і радію кожній великій хвилі, знаючи, що бетонні монстри мене надійно захищають.

Коли підкрадався вечір і букви в книзі втрачали контраст, ми обвішувались фотосумками та штативами і знову спускались до моря. Темні хвилі з білим обідком мають свій шарм, свою таємничість. Вони піддаються магії трипода і перетворюються на туман поміж камінням...
А ще ми за допомогою чарівного ліхтарика створювали слова в повітрі і перетворювались на янголів та русалок.

Одного вечора хмари розійшлись і ми побачили Оріона та падаючу зірку. Я озирнулась на слова сестри "дивись, дивись!" і побачила рисочку світла, що скотилась до обрію. Виявляється, падіння почалось з іскристого спалаху, і було таким повільним, що я встигла застати фінальний акорд. Після цього небо знову затягнулось світлими хмарами, і ми ще довго сиділи, звісивши ноги до каменів, пили чай і спостерігали як закручуються хвилі і шумно розбиваються об берег. Хотілось, щоб ця картина викарбувалась на внутрішній стороні повік, щоб бачити це щоразу закриваючи очі... Щоб снилось море, його шепіт, його глибока душа...




2 коментарі:

Бескид

Це дивно, але я ніколи раніше не бувала в зимових горах - так, щоб не тільки бачити їх з вікна поїзда чи з низинної дороги, а походити біля засніжених вершин і подивитись згори на далекі, величні білі хребти. Щоб перша зимова вилазка в Карпати була не надто важкою, більшу частину підйому варто подолати... на поїзді! Для цього ідеально підходить найвисокогірніша залізнична станція України...

Отже, в морозний сонячний день ми вийшли з електрички на станції Бескид і, керуючись картою гірських маршрутів, знайшли потрібну стежку - вона ясно виділялась між дерев гладенькою білою стрічкою. Щойно ми збезчестили її цнотливий покрив першими кроками, як провалились в сніг вище колін! Просуватись вгору таким чином було важко, але часу до зворотньої електрички - єдиного способу вибратись звідси - залишалось багато, тож ми рішуче прокладали шлях на хребет, часто зупиняючись щоб перевести подих.

Довго по часу, але не далеко по відстані - і стежка вийшла з лісу на білу галявину. Тут гарно і чудово, але наша мета - Вододільний хребет! Вже зовсім недалеко... але куди? Стежок не видно під снігом, а прямий шлях вгору затулили ялинки. Ну що ж, будемо далі прокладати нові дороги! Пройшовши трохи поміж деревами, ноги стали звично провалюватись в сніг... але за що це зачепився мій черевик? - витягаю ногу і бачу в сніговому отворі гілки. Гмм, мабуть, краще не задумуватись, скільки метрів під нами до землі ;) Щоб вибратись по більш різкому схилу, доводилось спиратись на всі чотири кінцівки. А коли я знову випрямилась і зібралась пройти останні кілька метрів до вершини хребта, то провалилась знову, цього разу на всю довжину ноги, і не відчула опори під стопою... От це вже було справді страшно! Але після кількох хвилин панічного борсання я все ж таки вибралась на найвищу ділянку, звідки відкрилась чудова панорама Боржавського хребта, що виблискував на сонці.


Біля моїх черевиків зі снігових кучугур визирали верхівки ялинок. З'їхавши вниз, я подумала, що це може і не пагорб з ялинками, а просто високі замети... Всі страхи і хвилювання миттю забулись, щойно я опинилась на широкій дорозі, що йде по вершині Вододільного хребта на межі двох областей. Вона так само мерехтіла діамантово-білим снігом, не стривоженим людськими слідами... Ми це швидко виправили - стали бігати і, сміючись, падати в сніг :) Я так зігрілась, що зовсім не відчувала морозу, хоча сніг навіть не думав танути під яскравим сонцем.
Як же тут гарно! Треба буде приїхати сюди влітку і пройтись ще по хребту... А поки пора повертатись до залізниці. Спершу стали спускатись навпростець через ліс, але коли повалених дерев стало забагато, повернулись на стежку, якою піднімались на початку. Ноги знову приємно вгрузають в м'який сніг... Хм, коли ми підіймались цим шляхом, мене ці умови лякали, але після штурму ялинкового пагорба це вже здається розслабленою прогулянкою :)

Ось вже і станція. До електрички залишається півтори години, а без руху швидко стає холодно. Набравшись нахабності, ми пішли до залізничних робітників у хатинку-цистерну, де з димаря валив дим, обіцяючи тепло. Нас напоїли гарячим чаєм і посадили грати в карти. Ксюша виграла більшість партій, так до кінця і не зрозумівши принцип гри :) А потім була тепла електричка, жовтий монстрик за вікном, сутінкові гори, пересадка на поїзд в Стрию, чай, таксі, дім.
Цей маленький похід приніс стільки яскравих емоцій і незвичайних вражень! Я тепер думаю, кого б ще повезти туди на день ;)

3 коментарі:

Новосілка

На попутці з Висічки ми доїхали до центру Новосілки. Руїни замку з дороги не видно, тож ми зайшли в магазин за снікерсами і спитали у продавщиці "а ви знаєте, де тут руїни замку?" Вона трохи подумала і серйозно відповіла: "так". Різними наводящими питаннями, жестикуляцією і іншим шпигунськими уловками ми роздобули ще трохи інформації. Отже, до роздоріжжя і вгору, а далі інтуїтивно обрали оду зі стежок, яка і вивела прямо до зруйнованої башти.

Вона стоїть між лісистим схилом, що спускається до дороги, і сільськими дворами з яскравими воротами. Таке собі звичайне село, дерев’яні паркани, сіно, навалені будматеріали на узбіччі... і тут - такий зненацький уривок історії, наче випадково заїхавший сюди похмурий старий лицар. Навколо безлюдно і тихо, навіть собаки не гавкають на непроханих туристів.
Крізь дерева, біля дороги в кінці села видніється занедбаний костел. Та нам пора вже спускатись, щоб встигти на останній автобус до Борщева. Ця думка була дуже вчасною - пазік якраз проїжджав повз село і підібрав нас по дорозі.

В принципі, нічого визначного в цій Новосілці і немає, але чом би й не відкрити для себе новий замок, раз ми вже опинились в цих краях? Так і вийшло, що за цей зимовий день я відвідала три нових замки. Чудова прогулянка, як на мене :)


0 коментарі:

Висічка


Взагалі-то, після Кривчого ми збирались їхати до Новосілки (за принципом "спершу найвіддаленіші об'єкти"), але якраз відправлявся автобус в напрямку Висічки, тож ми без довгих роздумів підкорегували плани :)
Як виявилось, село, в яке ми приїхали - це Пищатинці, а Висічка - вгорі над ним. Місцева жіночка, що вийшла з автобусу разом з нами, провела нас на замкову гору по стежці, розповідаючи на ходу про пам'ятки села... А ми намагались не те, що не відставати, а хоча б не падати в сніг, виснажені стрімким підйомом :)

0 коментарі:

Кривче


Автобус з Тернополя підвіз нас до самісінького замку - стіна з двома баштами височіє прямо над дорогою. Вийшли на засніжене узбіччя, розморені довгою дорогою після безсонної ночі - а надворі сонце світить всупереч всім прогнозам! Моя перша подорож в цьому році почалась вдало, і я радісно побігла топтати сніг навколо фортеці.

2 коментарі: