Лофотени (Lofoten)



Наша подорож до Норвегії почалася не дуже приємно - авіарейс з Осло до Бодьо скасували через страйк пілотів. Дізнались ми про це напередодні ввечері, коли збирали рюкзаки. Ми швидко зорієнтувались і взяли квитки на останній доступний рейс того ж маршруту, але іншої авіакомпанії. Це зменшувало час пересадки до ризиковано короткого, вже не кажучи про втрату чималої суми грошей. Але це був єдиний шанс здійснити довгоочікувану подорож!


Пересадка в Осло пройшла вдало, врешті-решт ми долетіли до Бодьо і були дуже щасливі з цього приводу. Залишалось шість годин погуляти містом до відправлення порому на Лофотени ;) Ми і в кафе поїли, і чай на набережній попили, і ноги відтоптали. Містечко приємне, хоч нічим особливим не виділяється.


З Бодьо ми йшли три години на поромі, з видом на гори, тим часом хмари зненацька почали розходитись. Невдовзі після заходу сонця ми прибули в Москенес, арендували авто і поїхали в готель до сусіднього села. Підключившись до інтернету, я перевірила прогноз північного сяйва - всі умови для спостереження були сприятливими. Мій чоловік одразу визирнув у вікно і сказав - он воно! Відпочинок відміняється, хапаємо фотік зі штативом і вирушаємо на полювання. Ой, що коїлось на небі! Сяйво кружляло над нашими головами, зеленувате світло лилось з-за гір, як ріка...


Після такого насиченого першого дня, який здався цілим тижнем, подорож складалась добре. Ми їздили по архіпелагу, відвідуючи багато місць, назви яких я й не пригадаю без мапи. Бачили безліч краєвидів, кожен з яких хочеться запам'ятати на все життя.

Одного ранку ми поїхали в самий кінець дороги. Там знаходиться тихе мальовниче село з простою назвою - Å (читається як "о" і означає "струмок"). На берегах заливу стоять старі рибальські будиночки на сваях, традиційно червоного кольору. Тут спеціалізуються на виготовленні в'яленої риби, є навіть музей цього ремесла.


Інше село, Сунд, на мапі було привабливо розташоване з видом на високі гори, а на набережній було позначене кафе. В реальності кафе виявилось зачиненим, на багатьох будинках облізла фарба, на набережній лише занедбані майстерні та іржаві балки, пришвартована покинута яхта, і ні душі навколо. Атмосферно, хоч і трохи не те, чого ми очікували.


Ще одне місце, яке мені запам'яталось, це болотиста долина, в калюжах якої відображались далекі гори. Я милувалась краєвидом з вікна машини, поки до мене не дійшло (вкотре за цю подорож), що це ж не автобус і можна зупинятись де завгодно. Найближчий з'їзд був за скелями, що перекривали вид, і я вирішила на них залізти. О, як приємно було йти по м'якому моху і дикому вересу, наче по пуховій ковдрі! Розмаїття форм, текстур і кольорів під ногами. А з вершини відкривався той вид, який я хотіла. Я б залишилась там на довше, якби не дощ, що весь час намагався нас наздогнати...


Одного сонячного дня ми зупинились перепочити на кам'янистій набережній, і помітили далеку гору на горизонті. Подивившись на карту, ми зрозуміли, що вона знаходиться на тому березі, звідки ми припливли поромом, тобто не менше п'ятидесяти кілометрів! Потім стало видно, що ці гори простягаються по всьому горизонту. Вмостившись на скелястому узбережжі з термосом, ми довго дивились вдалечінь, а поруч бігали якісь маленькі тхори і з цікавістю дивились на нас.

Це фото з максимальним наближенням (200mm),
неозброєним оком гори були ледь помітні

В останній день ми нарешті пішли в гори. Стежка була легка і приємна, ми без зусиль піднялись до великого водоспаду, а невдовзі і до великого озера, в яке з дальньої гори впадав ще один водоспад. Була хороша осіння погода, під ногами стелився верес і інші трави, які хотілось забрати додому, хоча б у вазон. Там на камені над озером ми випили цілий термос чаю.


Стежка йшла ще далі, але ми повернулись в Рейне, щоб попливти на маршрутному кораблику до сіл, що відрізані горами і водою від навколишньої цивілізації, туди не веде жодна дорога. Спочатку ми були єдиними пасажирами, а в тих селах підібрали туристів, що повертались з походів - одного місцевого і групу поляків. Цей круїз тривав майже годину, весь час ми провели на відкритій палубі і фотографували на всі боки.


Повернувшись на сушу, ми пішли до будинку-маяка на скелях. Дуже мальовниче усамітнене місце, де хотілось залишитись жити.


Ввечері ми вийшли дивитись північне сяйво. Спершу воно зависало в небі розмитими плямами і ми довго чекали, коли ж воно заграє. І це таки сталось, зелене світло спалахнуло і зазміїлось стрічками!


Це було чудове завершення подорожі, залишалось ще півтори години сну і довга дорога додому. Як же не хотілось покидати ці місця, відвикати від цих краєвидів... Сподіваюсь побачити їх колись ще!

0 коментарі: